Поскольку вторая часть статьи посвящена в бОльшей своей части гуманитарной проблематике и в качестве иллюстрации некоторых её тезисов я публикую здесь и её украиноязычный вариант. Заранее прошу извинения у людей, владеющих украинским как родным за язык - я в то время только осваивал украинский и вполне возможны ляпы.
Частина друга. Подаємо інтереси учасників.
У першій частині статті ми спробували розглянути умови, у яких починається передвиборна кампанія 2002 року. Відгуки, що одержав автор, говорять про те, що викладені погляди знаходять свого зацікавленого читача. Проте ми відчули необхідність більш глибокого аналізу течій і тенденцій, що проявляються в особливостях нинішньої передвиборної кампанії.
Наша країна з'явилася на карті світу в момент початку реалізації грандіозного плану перебудови світового порядку. Щось у цьому плані не так, вже ж дуже гостро протікає криза. Українське суспільство відбиває її по-своєму, тому так складно тим, хто не живе зараз в Україні, зрозуміти те, що відбувається тут. А оскільки ми виходимо, як ми стверджували в першій частині нашої статті, із того, що Україн багато, то логічно припустити, що і далеко не всі жителі нашої країни можуть розібратися в сучасній ситуації в країні.
У моменти переломів історії дуже легко заблудитися, загубити себе, якщо не вступати в діалог із навколишнім світом, не звіряти свій внутрішній зір із поглядами інших людей, не почати вчитися в той момент, коли власне неуцтво уявляється найкращим захистом від соціальних потрясінь. Відсутність власної позиції означає примусове прийняття чужої. А чужа позиція змушує вибирати чужі інтереси і підкорятися їм. Це занадто часто відбувається з нашою країною і нашими громадянами протягом останніх десятьох років. Зараз є надія, що народ України може відрізнити власний інтерес серед величезної кількості удаваних альтернатив, що пропонує йому український політичний ринок. У цій частині статті ми спробуємо обрисувати основні зштовхуючися суперечливі інтереси учасників передвиборної гонки. А наскільки наше бачення вірне, і хто з політиків які інтереси персоналізує, читач легко розбереться сам.
Бізнеси-інтереси як засіб ліквідації національних інтересів
Секретом Полішинеля є природа української фінансової стабільності. Наша держава не виконує, і ніколи за десять років не виконувала своїх фінансових зобов'язань перед країною. Замість цього вона щосили намагалася сподобатися світовому співтовариству.
Навіщо і кому потрібна ця стабільність, якщо основна частина населення живе у злиднях? Формально в країні відсутні неоподатковувані прибутки, як громадян, так і юридичних осіб. Реально, державний бюджет щорічно недоодержує мільярди гривень від одних, і повинний мільярди гривень іншим суб'єктам господарської діяльності. Держава перерозподіляє прибутки одних людей на користь інших людей. Причому саме людей, оскільки механізми керування власністю активно переходять у приватні руки легальними і нелегальними шляхами. І в такому перерозподілі надійна національна валюта і збалансований держбюджет дуже важливі для тих, у чию користь виконуються ці операції. Який сенс такого перерозподілу державних прибутків? Та ніякого сенсу для країни в цьому немає. Податки не сплачують не бідні, оскільки в бідних немає таких прибутків, що можна було б сховати. Податки не сплачують багаті, увівши гроші в “тінь”. І сенс цей виявляється у виді багатозначних цифр на рахунках нерезидентів де-небудь у Панамі або Ліберії. А в населення зростають комунальні борги.
Приводом якого механізму є стрімко нарощуваний український тіньовий капітал? Заради якої цілі мільйони українських громадян ведуть напівголодне існування, нещадно експлуатуються природні ресурси, димлять заводи, гинуть шахтарі, виснажується земля? У радянські часи ціллю такої експлуатації власного народу і природних ресурсів було нарощування мускулів для світової перемоги комунізму. І ця мета державою була заявлена. Народ знав, заради чого він терпить нестатки.
Яка ціль у нашої держави зараз? Та весь парадокс складається в тому, що державної цілі й немає. У результаті навіть ті невеличкі кошти, що влада виділяє суспільству, не просто бездарно розтринькуються, вони злочинно викидаються в трубу неефективної економіки, убогого соціального сектора, а залишки розкрадаються чиновництвом. Причому масштаби злодійства просто неймовірні. Такі суми, що фігурують, наприклад, у загальновідомій справі П. Лазаренка, жодний звичайний громадянин України просто не спроможний ні з чим співвіднести, масштабу немає.
Чому це відбувається? З тієї ж самісінької причини: наша влада, не маючи довгострокових цілей, не може бути реальним розпорядником коштів, які заробляються суспільством. Вона не знає толком, у що і для чого треба їх вкладати. Вона “обклалася” товстими книжками на чужих мовах, її обступили юрби іноземних порадників, але в хаті від цього хазяїн не з'явився.
На фоні такого “господарювання” склалися політико-фінансово-промислові групи, що активно розвивають свою діяльність в Україні. Деякі з них уже встигли легалізуватися. Тут, як раз, із цілями усе в порядку. Спочатку бартерні, а потім толлінгові схеми дозволили їм легко виявити діряву трубу української економіки і переспрямувати потоки ресурсів. Експлуатації менше не стало, зато з'явилися багаті люди, що розпоряджаються своїми рахунками в закордонних банках. Дуже багаті, багаті настільки, що потрапили в повторну залежність від фінансів, перетворивши їх із засобу в ціль своєї діяльності. Сумний комізм ситуації полягає в тому, що основні економічні операції, крім факту оплати угод, були зроблені поза держави, поза її контролем, на її території і за її рахунок. І зробити це виявилося можливим, використовуючи державні структури і державний апарат у якості основного засобу.
У цьому не було б небезпеки для країни, якби працювали встановлені і прийняті норми життя громадян як по відношенню друг до друга, так і стосовно всього суспільства в цілому. Норми моралі, формалізовані в праві. Можна було б зрозуміти наших капіталістів, що не хочуть віддавати такі гроші такій державі, але мають можливість вкладати ці гроші в економіку країни (за результатами 2001 р., Україна оголошена часописом Тайм самою інвестиційно привабливою країною у світі). У цьому випадку багаті громадяни були б гордістю нації, а їхня власність - опорою її добробуту. Поки будується державна машина, вони могли б зберегти і збільшити матеріальне надбання країни.
Чому ж не працюють ці норми? Ввійдіть у будь-яке українське село, де більша частина хат закривається на паличку. Ніхто не краде! Чому ж крадуть у державі і крадуть у держави? Насмілимося припустити, що причиною є той державний устрій, що нав'язується останні десять років Україні, неадекватний українській ментальності. Ця державна система начебто спеціально створена для злодійства в Україні: заходи в будь-які двері і бери, що хочеш, і ніхто тобі навіть не дорікне. (Українці настільки довірливі, що не ставлять на двері замків? Забавно). Симбіоз протиприродного радянського ладу і прозахідної “придуркуватості парламентського характеру” (Іоган Шерр), який складається, може бути, у кращому випадку, тимчасовою і перехідною формою до національної державності, яка дійсно відбиває і суть, і динаміку сучасного українського суспільства. У противному випадку в нашій хаті завжди буде господарювати чужий.
Приймаючи цінності західного суспільства, безумовно, багато в чому більш розвитого, ми завжди повинні пам'ятати досвід СРСР: нав'язування суспільству чужорідних норм і ідеологій руйнує і суспільство, і державу.
Розуміючи як природне зло теперішній російський неоколоніалізм (у геополітиці партнерів не вибирають), ми не повинні забувати, що суспільство також еволюціонує природним шляхом, а, значить, державна незалежність України - це не помилка, не історичний вивих, не випадковість, а результат еволюції українського народу, одного із сім'ї народів східних слов'ян.
Як почуває себе народ України, як він живе? Якщо державна політика спирається на щось інше, має приватні цілі, далекі від потреб суспільства, то це політиканство, яке не має нічого спільного з державною мудрістю.
Саме політиканство в економіці призвело до появи неконтрольованих державою потужних фінансових структур, що спираються на тіньовий капітал.
Це той випадок, коли не гріх було б скористатися світовим, у тому числі і західним, досвідом рішення проблеми керування приватним капіталом. Але попередження про те, що пільги державному промисловому сектору одночасно з тиском на приватне підприємництво небезпечні і чреваті криміналізацією економіки, були проігноровані. Боролися з дрібними злодюжками, що крали самі в себе, а в цей час директорат держпідприємств перетворився у фінансово-економічну мафію, що обкрала всю країну. І продовжує тягти те, що ще залишилося. Держапарат активно допомагає, маючи свою копієчку. Парламент створює підхоже законодавче виправдання.
Наступний природний її (цієї самої мафії) крок складається в тому, щоб зробити країну боржником, маріонеткою, що працює в інтересах тіньового капіталу (про це зараз вже в голос кричать західні експерти). Майже вдалося. Люди, що пручаються цьому процесу, усуваються фізично, у цьому головний сенс більшості резонансних убивств в Україні, інші підкупаються. Кого не вдається купити за гроші і не можна вбивати, тих купують на політичному ринку: дають “місце” у політику, людей в обслугу, тобто ставлять під контроль (добре упізнавані персонажі?).
Як тільки держава потрапляє в достатньо глибоку залежність, вона перестане бути цікавою. Наступний крок - вихід цих груп на світові фінансові ринки.
Тут використовується модель перетворення національного тіньового капіталу в міжнародний. Привабливо? Така фінансова резервація (скоріше “зоопарк” або “рибницьке господарство”, Тайм називає це “інвестиційною привабливістю”). Коли ця акула виросте великою, то відправиться на волю, строщивши парочку наглядачів. Є досвід США часів “великої депресії”, сучасних Росії, Італії, Бразилії, Аргентини, Федеративної Югославії часів Тіто (дивиться, вчитеся на їхніх помилках, громадяни добрі!). Для того, щоб справитися з цією “рибиною”, стає необхідний етап глибокої централізації влади. Тобто, знову повернення майже до диктатури, те, що зараз переживає Росія. Якщо це відбувається раніше зміни еліт, то держструктура не витримує. (Безодня прикладів: Федеративна Югославія Тіто після введення конвертованої валюти розвалилася моментально - капітали утекли за лічені тижні, а слідом прийшла катастрофа державності. У сучасній Росії встигла дозріти нова економічна і культурна еліта, що підтримала центральну владу в її боротьбі з капіталом, що виходив з-під контролю. Дефолта вони не уникнули, але державу поки зберегли. Сучасна Аргентина - це вже зовсім до нас близько, ближче, чим Росія. Може, відправити туди Президента з його Адміністрацією і Парламентом тижня на два? Нехай поговорять там із нашими, дізнаються теперішні ціни Всесвітнього Банка на крадений економічний добробут).
Цей сценарій завжди розвивається у випадку, коли держава не вміє захищати інтереси країни. Суспільство і народ тут опиняються взагалі ні при чому, але можуть дуже сильно перешкодити, якщо вчасно розберуться, що відбувається. Тому суспільство теж треба поставити під контроль, змусити його служити капіталу.
Суть концепції і практики “гражданського суспільства” і складається в тому, щоб громадяни були щасливі служити державі, що знаходиться під контролем капіталу. Приймаючи цю модель, ми і не підозрюємо, яку боротьбу веде західна культура проти концепції “гражданського суспільства”, не намагаємося зрозуміти, чому сучасна Росія проти нього повстала, не досліджуємо, у що перетворюється економіка і суспільство сусідньої Польщі, що прийняли цю соціальну модель, не придивляємося до прибалтів, що розумно ставляться до порад заїжджих учителів.
Для того щоб змусити людей служити капіталу, треба змінити природу суспільства, і ідея національної держави тут є головною перепоною. Щоб її перебороти, треба довести, що національна державність - анахронізм, що гальмує економічний розвиток країни. От тут і “найшла коса на камінь”. Суспільство заперечує, а в цьому випадку капітал безсильний. Проте є в нього обхідний маневр: уніфікація державного апарата, який нав'язується фінансовим тиском ззовні.
Космополітична доктрина найбільше повно задовольняє інтересам тіньового капіталу, тому перед тим, як покинути цю державу і вийти на світовий ринок фінансів, він прикладе зусилля, щоб змінити природу суспільства. Інакше йому не вирватися.
Яка альтернатива? Насамперед, це регульований державою внутрішній ринок товарів і послуг. Внутрішнім ринком нескладно управляти, використовуючи тільки позитивні засоби: тимчасові пільги в оподатковуванні і кредитуванні, що відміняються при появі розрахункового рівня прибутковості. Це добре продемонстровано урядом В.А. Ющенка щодо сільського господарства і нафтогазової галузі. Наступний крок - підтримка українського виробника на світових ринках. Як це робиться - також продемонстровано на прикладі авіакосмічної і оборонної галузей. Різниця між потрібним і наявним у тому, щоб така економічна політика підтримувала не інтереси держапарату, держчиновників і державних галузей, а інтереси українського капіталіста. Тільки в цьому випадку національні інтереси й інтереси бізнесу будуть збігатися. І не треба дивитися убік США. Ця космополітична держава до коренів, іншою бути зараз не може, а тому не може бути нам прикладом. У них свої проблеми і дай їм Бог устигнути їх вирішити.
Який же в результаті утворюється висновок? Електорат ідеологічно дезорієнтирований. Прозахідна риторика не сприймається більшістю населення в тієї ж ступені, що і прокомуністична. Усі почувають себе обманутими (навіть ті, кому вдалося щось урвати). Ми знаходимося в ситуації, коли політичні й електоральні переваги населення розходяться. І немає такої політичної сили, що пропонувала б економічно розумну національну державну політику. Що робити? У суспільства немає більше можливості чекати, немає іншого вибору, крім як змусити політиків рухатися в потрібному йому напрямку.
Полімовність і культурна депресія.
Всупереч думці, що існує, про двомовність українського суспільств, це не відповідає дійсності. В Україні люди говорять українською і російською, угорською і німецькою, кримсько-татарською і грецькою, польською і румунською, на івриті й англійською, словацькою, циганською і білоруською мовами, і ще приблизно двома десятками мов і говорів, не говорячи вже про різноманітні варіанти суржиків. Безумовно, привілейованою мовою є українська, як державна, і нема рації тут проводити дискусію з цього приводу. Але це той самий випадок, коли привілеї послужили погану службу. Факт домінування російської мови на більшій частині території України, у держустановах, на виробництві, над державною українською ставить дуже серйозні культурні і політичні питання. Це треба обговорювати, у цьому треба розбиратися, а не влаштовувати з цього приводу політичні провокації. І не піддаватися на них.
Мова є засобом спілкування, накопичення і трансляції знань, забезпечує взаємодію людей у суспільстві, але, крім цього, вона має ціннісний зміст, зберігає культуру, зв'язок поколінь, формує еліту, розвиває інтелект нації, забезпечує розвиток економіки, освіти. Полімовність суспільства є найціннішим багатством, величезним ресурсом, але в той же час може являє собою серйозну загрозу державної цілісності, якщо проблема мови перетворюється в проблему політичної кон'юнктури. Саме таку ситуацію ми умудрилися створити в Україні за десять років незалежності.
Щоб розібратися в тому, що відбувається в Україні з мовами, нам доведеться дещо поглибитися в мовознавство.
“Взаємний вплив народів є теж лише взаємне збуджування. Поширення культури одного народу на інші здається нам об'єднанням народів лише доти, поки ми витаємо на холодних висотах абстракції” (А. Потебня). Додамо, у нашому випадку - політичної абстракції, яка вводить у помилку величезну кількість людей. Мова є не тільки засобом вираження думки, але і знаряддям її породження. “Немає жодної граматичної і лексичної категорії, обов'язкової для всіх мов” (А. Потебня), а, отже, не може одна мова підміняти іншу. У нейролінгвістиці відомо, що знову освоювані мови, у порівнянні з рідним, при подібності механізму їхнього вжитку, мають цілком різну топологію. За їхнє використання відповідають різноманітні ділянки головного мозку людини. Перехід на іншу, нехай вже й опановану мову, включає інший апарат мислення, емоційного відображення дійсності. Саме тому полімовність суспільства і є його багатством, що різні мови не відтворюють, не повторюють вже існуючі думки, стани людини, а породжують нові, досі не існувалі думки, і стани як елементи культури.
Загальновідомим і перевіреним є факт обов'язковості трьох поколінь для освоєння нової мови як рідної в адекватному мовному середовищі. Причини ті ж - механізм людського мислення, а якщо подивитися ширше, то світосприймання має племінну (А. Потебня), а не загальнолюдську природу. Кожна нація - унікальна, і зведення усіх до одного знаменника, якби це було можливо, позбавило б цивілізацію культури. Якщо подивитися на ці факти з ідеологічної точки зору, то виходить, що і космополітизм, і націоналізм - протиприродні людській натурі, є не ідеологіями розвитку, а ідеологіями насильства, що призводять до культурного й інтелектуального зниження націй, що прийняли цю ідеологію. Відкіля ж вони беруться? Які причини появи цих ідеологій у суспільстві?
Відповіді на ці питання неважко знайти в історії цивілізації 19 і 20 сторіч. Націоналізм, як політична течія, з'явився як відповідь на національне приниження, якому піддавалися цілі народи в результаті кривавих планетарних подій: російський, власною владою після перемоги у Вітчизняній війні 1812 року (слов'янофільство), німецький, після поразки в першій світовій війні (націонал-соціалізм). Двадцяте сторіччя було особливо багате на прояви цієї ідеології в дії.
Космополітизм же - це ідеологія ізгоїв, що виникла в результаті денаціоналізації величезної кількості людей по усьому світу, ідеологічна відповідь на явні і приховані форми сучасного рабства, що позбавляє людей національних коренів і перетворює їхні душі й інтелект у мерзотність культурного запустіння. Культурні його корені теж глибокі. Отримавши ідеологічне оформлення в Давній Греції, космополітизм усталювався сторіччями рабовласницького періоду в історії цивілізації.
Ці дві ідеології не тільки суперечать, але і доповнюють одна одну. Кожна з них може виступати пусковим механізмом стосовно іншої. Вони переслідують ту саму ціль, тільки на різних рівнях. Якщо націоналізм потребує уніфікації національного співтовариства за ознакою чистоти нації, то космополітизм домагається уніфікації всього людського співтовариства.
Цілком зрозуміло, що будь-яке здорове суспільство пручається спробам прищепити ці ідеології. Націоналістичні прямування довго не живуть ніде, не тільки в Україні. І це зрозуміло, національне приниження тяжко переживаєтся, але швидко проходить, оскільки, як і будь-яке приниження, штовхає людей на жахливі злочини, після чого приходить протверезіння. Підживлює націоналізм пам'ять скривдженої національної гідності, якої протипоставлена пам'ять про вчинене у відповідь. З космополітизмом складніше. Такі держави як США, Канада або Австралія, що виникли як резервації сучасної західної цивілізації, які знищили культури своїх попередників (презирливе слово “аборигени”) не маючи культурної, племінної основи, нічого іншого собі і світу запропонувати зараз не можуть. У цих державах йде енергійний процес формування нових націй, але для нього потребуються сторіччя. Зараз ці молоді культури хворі космополітизмом. Дасть Бог, справляться і видужають, як одужує Росія від свого більшовизму.
Але повернемося до нашої країни. Націонал-космополітичний міф про те, що знання декількох мов є показником високої культури, штовхнув наших політиків на реформу, а, по суті, руйнацію, національної системи освіти, що утворювалася сторіччями. Ми зараз не говоримо про зміст навчальних програм. У цій статті, на жаль, немає місця для обговорення цієї проблеми. Ми говоримо тільки про проблему мови навчання. Чиновники від освіти, люди безпринципні і малограмотні, це політичне замовлення виконали. Вчені промовчали. У результаті ми маємо інтелектуальне й емоційне зниження величезної кількості дітей, у сім'ях яких не говорять українською мовою.
Опір суспільства насильницької українізації в освіті призвело, як і в інших галузях державного будівництва, до вироблення стратегії пасивної підтримки багатомовності суспільства з боку центральної влади. Але, почавши ламати систему освіти, Мінпрос зупинитися вже не може. Допомагають нам цю справу розвалювати і Європа, і Америка, і Канада, і Австралія, і діаспора, і протестанти, і крішнаіти, і мусульмани, і “Білі брати”, і “Аум Сєнрикьо”, хто там ще? Залишилося сусідського двірника попросити, тому - без нього ніяк. А регіональні і політичні лідери розтягують політичну ситуацію навколо проблеми мови далі і більше, як тільки можуть. Зрозуміло чому. Адже протест в народі проти цього неподобства живе і зростає. Адже діти дурніють на очах. Це не тільки відчувають батьки, це бачать і розуміють учителя. Такий грунт для політичних пройдисвітів! Така електоральна база для підтримки комуністів!
Якщо російська мова присутня в Україні активно завдяки впливу Росії, то всі інші, у тому числі й українська, після декількох років ренесансу в перші роки незалежності, знаходяться в депресії. Особливо сильна шкода нанесена українській мові безграмотною і бездумною культурною політикою і малограмотними політиками. Немає сумніву, що в передвиборній кампанії, що розвертається, питання мови буде експлуатуватися знову, розвиваючи і посилюючи культурну депресію і розділяючи українське суспільство.
Найголовніша проблема складається в тому, що через тріскотню і словоблудство навколо проблеми мов в Україні, ми не бачимо, не знаємо, що дійсно з ними відбувається. Невідомо, чи ведуться по цих напрямках наукові дослідження, якщо ведуться, то які їхні результати? Як змінилися ареали їхнього поширення за останні десять років? Який активний словник цих мов зараз? Для якої кількості людей в Україні ці мови є рідними? Чи мають вони (ці люди) можливість повноцінно реалізовувати свої соціальні потреби за допомогою цих мов, і т.д., і т.п.? Україна вже практично загубила єврейську, німецьку й угорську общини. Вимивається російське й українське населення. Не вимирає нація, як лякають нас беручкі до влади націонал-демократи і комуністи, а біжить із країни, поповнюючи світові космополітичні резервації. Чи можлива не кон'юнктурна, а позитивна державна мовна політика без такої інформації?
Мова є оболонкою, шкарлупою національної самосвідомості. Її форми зберігають культуру, її пластика вказує напрямки прямування культурного процесу, відбиває його життєву силу. Дивний факт: нікому з державних і суспільних діячів України навіть у голову не приходить зв'язати, наприклад, депресію україномовного книговидання з проведеною в країні в останні останні десять років мовною політикою. Говорять про що завгодно. І Росія винувата, і бізнес не підтримує, і суспільство оголошують незацікавленим, нерозвиненим, і українську мову відсталою, і ще Бог знає що. Вже не знаю, чи існує в загробному світі спеціальне мовне чистилище, але якщо існує, то в українському його секторі в найближчі десять-двадцять років безлюдно не буде.
Формалізація української мови, як мови нинішніх українських чиновників, послужила українській культурі погану службу. Вже краще вони б говорили своєю “російською”, ніж такою “українською”. Хоча, як це усе нагадує відомі етапи історії розвитку інших народів: “Багато російських державних людей, що пречудово викладали свої думки французькою, писали по-російському найнезграбнішим, варварським чином, точно з'їжджали з торованої дороги на жорсткі брили тільки що піднятої ниви” (А. Потебня).
Неповага до культури власного народу з боку влади говорить про слабість цієї влади. Тут, як і в економіці, вплив суспільства є вирішальним. Не можна допускати до руля політиків, що не мають чіткої, обгрунтованої і прийнятої суспільством програми культурного відродження країни. Ніякі проблеми така влада вирішити не спроможна. А от володіння державною мовою є питання виключно технічне. До проблеми культури відноситься володіння рідною Мовою.
|