Цитата:
Fałszywy opis, prawdziwe zbrodnie
Ada Rutkowska, Dariusz Stola
Zdjęcie, które posłużyło twórcy projektu pomnika ofiar ludobójstwa dokonanego przez OUN — UPA, nie przedstawia polskich ofiar
Fotografia zamieszczona w artykule Witolda Łuniewskiego 'Psychoza szałowo-posępnicza w kazuistyce sšdowo-psychiatrycznej' z 1928 roku
Pragniemy na wstępie przeprosić czytelników za drastyczne ilustracje do tego artykułu [więcej - w sobotnim wydaniu papierowym i internetowym]. Takie zdjęcia nie powinny ukazywać się w prasie, nie tylko dlatego, by nie razić czytelników i nie przyczyniać się do brutalizacji otaczającej nas ikonosfery, ale także z szacunku dla przedstawionych na nich niewinnych ofiar strasznej zbrodni. Dołączamy je, nie widząc innej możliwości udokumentowania naszych tez, które odnoszą się do ważnej kwestii — splotu niedawnych wiadomości oraz dramatycznych wydarzeń sprzed ponad pół wieku.
Kilka tygodni temu pojawiła się w mediach wiadomość o planach wystawienia w centrum Warszawy nowego pomnika. Ogólnopolski Komitet Budowy Pomnika Ofiar Ludobójstwa Dokonanego przez OUN — UPA na Ludności Polskiej Kresów Wschodnich zaprezentował przy tej okazji projekt autorstwa znanego artysty rzeźbiarza Mariana Koniecznego. Przedstawia on stylizowane drzewo, do którego przybite czy też przywiązane drutem kolczastym są ciała czworga dzieci. Pierwowzorem tego wstrząsającego obrazu było zamieszczane w wielu publikacjach zdjęcie, widoczne m.in. na okładce albumu „Ludobójstwo UPA na ludności polskiej: dokumentacja fotograficzna”, które prezentujemy obok (fot. I). Publikacje te podają też miejsce i czas przedstawianej zbrodni — koniec 1943 r.
Plany budowy pomnika, a bardziej jeszcze wstrząsający projekt Koniecznego wzbudziły zróżnicowane reakcje, m.in. do Rady Warszawy trafił list protestacyjny podpisany przez ponad 100 artystów, naukowców i polityków, w którym stwierdzają, że drastyczna forma monumentu nie służy dobrze upamiętnieniu ofiar i polsko-ukraińskiemu pojednaniu. Projekt pomnika przedstawiającego ciała ofiar okrutnej zbrodni jest rzeczywiście wstrząsający i jako taki może budzić kontrowersje. Jednak drastyczne w swej dosłowności nawiązanie do sceny ze zdjęcia jest fałszywe. Otóż zdjęcie, które stało się inspiracją dla rzeźbiarza, nie ma nic wspólnego z „ofiarami ludobójstwa dokonanego przez OUN — UPA na ludności polskiej Kresów Wschodnich”. Przedstawione na nim dzieci nie były Polakami, ich zabójca nie miał nic wspólnego z OUN i UPA i w ogóle nie był Ukraińcem, a zbrodnia nie nastąpiła podczas antypolskiej akcji UPA w 1943 r.
To nie są polskie dzieci
Twierdzimy tak, ponieważ posiadamy niezaprzeczalne dowody, że wspomniane zdjęcie — pierwowzór projektu pomnika — przedstawia zupełnie inne wydarzenie. Miało ono miejsce w nocy z 11 na 12 grudnia 1923 r., cztery ofiary to dzieci cygańskie, a zabójcą była ich obłąkana matka, 32-letnia M.D. Zdarzenie jest szczegółowo opisane w pracy wydanej drukiem w 1928 r. (a zapewne też w ówczesnej prasie).
publikacji, która powoływała się na artykuł z roku 1928. Obydwa teksty są publikacjami z zakresu medycyny sądowej. Pierwszy to artykuł „Psychoza szałowo-posępnicza w kazuistyce sądowo-psychiatrycznej”, zamieszczony w „Roczniku Psychiatrycznym” z 1928 r. Jego autorem był Witold Łuniewski, wieloletni dyrektor zakładu w Tworkach. Druga publikacja to „Podręcznik medycyny sądowej dla studentów i lekarzy”, wydany w 1948 r. przez Wiktora Grzywo-Dąbrowskiego, profesora Uniwersytetu Warszawskiego i członka komitetu redakcyjnego „Rocznika Psychiatrycznego”. To właśnie fakt, że zabójcą dzieci była ich matka, przyciągnął uwagę uczonych. Nieszczęsna kobieta zabiła czworo dzieci w akcie rozpaczy po aresztowaniu męża i rozpadzie grupy cygańskiej, w której dotąd żyła, w przekonaniu, że grozi im niechybna śmierć głodowa. Następnego dnia zgłosiła się na policję. Z polecenia sądu została umieszczona w zakładzie psychiatrycznym, gdzie stwierdzono u niej „psychozę szałowo-posępniczą”, dziś powiedzielibyśmy zapewne o ciężkim przypadku depresji. Jak pisze Łuniewski, jej czyn „był psychopatologiczną próbą dokonania rozszerzonego samobójstwa, którego chora nie doprowadziła do końca”.
Obydwie wymienione publikacje zawierają fotografie z miejsca zbrodni. W „Podręczniku medycyny sądowej” zamieszczono zdjęcie, które oznaczyliśmy nr II. Nie jest ono takie samo jak zdjęcie nr I. Czytelnik dostrzeże, że zdjęcie I jest jego lustrzanym odbiciem. Fotografia zamieszczona w pracy Łuniewskiego, którą oznaczyliśmy nr III, jest innym zdjęciem — przedstawia niewątpliwie tę samą scenę, ale sfotografowaną z nieco innej strony. „Przejmujący grozą obraz tej zbrodni został sfotografowany przez urząd śledczy”, pisze Łuniewski, i zapewne wykonano kilka zdjęć z różnych perspektyw. Możliwe, że w archiwach sądowych lub policyjnych zachowały się inne jeszcze zdjęcia tej sceny. Ponadto zdjęcie I różni się od pozostałych ukośnymi jasnymi liniami, które kilku komentatorów wzięło błędnie za drut kolczasty. Są to zapewne ślady zgięć pierwotnej fotografii lub zarysowań na negatywie.
Na tropach legendy zdjęcia
Jak to się stało, że zdjęcie ofiar obłąkanej matki z 1923 r. uznano za przedstawienie polskich ofiar UPA, a potem wręcz za ich ikonę? Poszukując odpowiedzi na to pytanie, trafiliśmy na kilka ścieżek, częściowo zgodnych, częściowo zaś rozbieżnych. Najwcześniejsza odnaleziona publikacja datująca zdjęcie na 1943 r. to wydawane we Wrocławiu pismo „Na Rubieży”. Fotografia pojawia się w jego numerze 3 z 1993 r. opatrzona podpisem „Dzieci polskie zamęczone i pomordowane przez oddział Ukraińskiej Powstańczej Armii w okolicy wsi Kozowa, w woj. tarnopolskim, jesienią 1943 roku (ze zbiorów dr Stanisława Krzaklewskiego)”.
Dwa lata później zdjęcie pojawia się w pracy J. Węgierskiego „Armia Krajowa w okręgach Stanisławów i Tarnopol ” z podpisem „zamordowane przez oddziały SS-Galicja dzieci polskie w rejonie Kozowej (pow. brzeżański) (ze zbioru W. Załogowicza)”. Aleksander Korman w pracy „Stosunek UPA do Polaków na ziemiach południowo-wschodnich II Rzeczypospolitej” (Wrocław 2002) zamieszcza najwięcej informacji o zdjęciu i zbrodni, którą ma ono przedstawiać. Twierdzi, że zdjęcie pochodzi ze wsi Kozowa lub Łozowa, pow. Tarnopol, zapewne z grudnia 1943 lub 1944 r., skąd grupa ocalałych z rzezi Polaków dostarczyła je na konspiracyjną placówkę 14. Pułku AK na przedmieściach Lwowa. Tam trafiło w ręce Władysława Załogowicza (na którego relację się powołuje), który wiele lat później przekazał je Krzaklewskiemu, a ten autorowi. Pisze też, że upowcy poczynili wiele takich „wianuszków” z dzieci, przybijając je do drzew w alei, którą nazwali „drogą do samostijnej Ukrainy”. Poznajemy nawet nazwisko przypuszczalnego dowódcy oddziału UPA, odpowiedzialnego za rzeź, i inne szczegóły zbrodni. W wydanym rok później wspomnianym już albumie Korman zamieszcza zdjęcie dwukrotnie, ponownie z informacją, że przedstawia jedno z drzew przy „drodze do samostijnej Ukrainy” w powiecie tarnopolskim. Z kolei w liczącym ponad 1100 stron tomie H. Komańskiego i Sz. Siekierki o ludobójstwie w województwie tarnopolskim (Wrocław 2004) czytamy, że zdjęcie pochodzi ze zbioru St. Krzaklewskiego, a wykonał je niemiecki fotograf wojskowy we wsi Kozówka, pow. Brzeżany, w listopadzie 1943 r. Choć praca ta ma bogatą bazę źródłową i rozbudowany aparat naukowy, nie podaje, na jakiej podstawie przypisano tę scenę do wsi Kozówka. Dodajmy, że od kilku lat zdjęcie I pojawia się w różnych publikacjach i w Internecie (np. w Wikipedii), a jego opis obrasta w coraz to nowe szczegóły rzekomej zbrodni.
Aleksander Korman i Stanisław Krzaklewski już nie żyją, udało się nam jednak skontaktować z panami Siekierką, Komańskim i Załogowiczem. Dwaj pierwsi twierdzą zgodnie, że fotografia, którą otrzymali od dr. Krzaklewskiego, pochodziła od jego ojca, który z kolei dostał ją od niemieckiego oficera w Brzeżanach. Od Załogowicza natomiast dowiedzieliśmy się, że to on przekazał fotografię Krzaklewskiemu, a dostał ją w końcu lat 40. od pewnej rodziny, która pochodziła z okolic wsi Kozowa, a po wojnie zamieszkała w Głuchołazach. Wobec tych rozbieżności trudno uznać, że obydwie historie zdjęcia są prawdziwe. Byłoby to możliwe tylko, gdyby do Załogowicza i Krzaklewskiego seniora trafiły dwa takie same zdjęcia (tak samo zarysowane, odwrócone i błędnie opisane już w latach 40.), co wydaje się mało prawdopodobne. Nie twierdzimy jednak, że relacje te były świadomie kłamliwe. Przeciwnie, sądzimy, że osoby, które upowszechniały fałszywie opisane zdjęcie, działały nieświadome tego, w dobrej wierze. Nasi respondenci byli ostatnim ogniwem dłuższego łańcucha. Nie wiadomo, kto i kiedy zaczął przedstawiać zdjęcie jako dowód zbrodni na Polakach z 1943 r., co następne osoby w łańcuchu już tylko powielały. Nawet autora (autorów?) tej fałszywej interpretacji nie należy od razu podejrzewać o kłamstwo (choć nie można tego wykluczyć). Mógł nie wiedzieć, skąd pochodzi zdjęcie, i połączyć je z jakąś zasłyszaną historią. Wielu ludzi z południowo-wschodnich Kresów II Rzeczypospolitej widziało w tym czasie tak potworne sceny, że dodanie do nich jeszcze jednego makabrycznego zdjęcia mogło wydawać się im oczywiste.
Obrońcy pamięci i rzecznicy prawdy
Trzeba podkreślić, że choć przedstawione obok zdjęcia są fałszywym dowodem zbrodni popełnionych na Polakach przez UPA, jest wystarczająco wiele innych wiarygodnych dowodów tych zbrodni: dokumentów i relacji polskich, ukraińskich czy niemieckich opisujących tysiące mordów na bezbronnych cywilach różnej płci i wieku, zbiorowych mogił kryjących szczątki ofiar, a także zdjęć równie przerażających jak obraz powieszonych dzieci. Żyją jeszcze, choć z każdym rokiem coraz ich mniej, naoczni świadkowie rzezi i okrucieństw. Zachowanie i zgromadzenie wielu takich dowodów zawdzięczamy badaczom amatorom ze środowisk kresowych, którzy czynili to w poczuciu misji, z obowiązku pamięci, pomimo wielkich przeszkód. Przez ponad czterdzieści lat rządów komunistycznych był to temat tabu; stosowne instytucje nie prowadziły badań i dochodzeń ani nie zbierały dokumentacji. Świadkowie wymierali, wielu milczało z obawy o życie swoje i bliskich, upływ czasu zacierał pamięć. Przypadki błędnych ustaleń historyków amatorów były w tych warunkach nieuniknione. Dopiero stosunkowo niedawno rozpoczęły się badania akademickie, w których korzysta się ze zróżnicowanej bazy źródłowej. Dzięki temu pojawiły się nowe, solidnie udokumentowane opracowania przedstawiające systematycznie i szczegółowo okoliczności, charakter i skalę wydarzeń, takie jak monumentalne dzieło Ewy i Władysława Siemaszków o ludobójstwie na Wołyniu lub wyważone analizy historyczne Grzegorza Motyki. Pokazują one, że refleksja i metoda historyka, choć z natury swej krytyczna, nie przeszkadza, lecz pomaga w ożywianiu i podtrzymywaniu pamięci. Dlatego smutek i zgorszenie budzą w nas jadowite napaści na tych historyków, którzy w imię prawdy i zgodnie z regułami swego zawodu podchodzą krytycznie do pewnych utartych opinii, emocjonalnych sądów i nieudokumentowanych twierdzeń.
Dla historyka XX w. odpowiedź na pytanie, czy pamiętać i upamiętniać te wydarzenia i ich ofiary, jest oczywista: należy im się szacunek i pamięć. Naród to wspólnota pamięci i zapomnienia, ale nie sądzimy by „polityka zapomnienia” pomagała pojednaniu między ludźmi i narodami. Ważne wydarzenia z przeszłości należy przypominać i upamiętniać, nawet, jeśli jest to trudne i bolesne. Pytaniem otwartym i niełatwym jest kwestia, jak to czynić. Mamy nadzieję, że przypadek fałszywego pomnika będzie przypominał o potrzebie współpracy na tym polu obrońców Pamięci i rzeczników Prawdy.
--------------------------------------------------------------------------------
Ada Rutkowska jest studentką Collegium Civitas, członkiem Koła Naukowego Historii Najnowszej CC. Prof. Dariusz Stola jest wykładowcą Collegium Civitas, historykiem w ISP PAN.
Цитата:
Статтю під цією назвою було оприлюднено у Rzeczpospolitej 19 травня цього року. Мова йде про те, що відома світлина із зображенням вбитих дітей, що зазвичай наводилася у якості доказу злочинів УПА проти поляків на т.зв. Східних Кресах, ба більше послугувала прототипом проекту зі встановлення відповідного пам'ятника у Варшаві, виявилася доказом фальшивим.
Подаю тут зроблений нашвидкоруч переклад.
sauveteur-d-ua
========
Фальшивий опис, реальний злочин
Ада Рутковська, Даріуш Столя
Світлина, що послугувала зразком авторам проекту пам'ятника жертвам масових убивств, скоєних ОУН-УПА, не є зображенням польських жертов
Хочемо на початку вибачитися перед читачами за приголомшливі ілюстрації до цієї статті. Такі світлини не мають публікуватися у пресі не тільки для того, щоб не травмувати читачів і не бруталізувати іконосферу, що нас оточує, але також із поваги до представлених на них жертов жахливого злочину. Публікуємо це, не вбачаючи иншої можливості документального підтвердження наших тез, що стосуються важливого питання - поєднання останніх відомостей і драматичних подій півстолітньої давнини.
Кілька тижнів тому у ЗМІ з'явилася інформація щодо планів зі встановлення у центрі Варшави нового пам'ятника. Всепольський Комітет з Побудови Пам'ятника Жертвам Масових Убивств, Скоєних ОУН-УПА над Польським Населенням Східних Кресів (Ogólnopolski Komitet Budowy Pomnika Ofiar Ludobójstwa Dokonanego przez OUN — UPA na Ludności Polskiej Kresów Wschodnich) з цієї нагоди презентував проект авторства відомого митця-скульптора Маряна Конєчного (Marian Konieczny). Він має вигляд стилізованого дерева, до якого прибито чи прив'язано колючим дротом тіла чотирьох дітей. Прототипом цього вжахаючого образу стала вміщена у значній кількості публікацій світлина, присутня, поміж иншим, на обкладинці альбому "Масові вбивства УПА польського населення: фотодокументація" (подаємо за №1). У тих публікаціях подається також місце і час вказаного злочину - кінець 1943 р.
Плани побудови пам'ятника, ба більше вжахаючий проект Конєчного викликали неоднозначну реакцію, серед иншого до Ради Варшави надійшов лист протесту, підписаний більш ніж 100 митцями, науковцями та політиками, у якому стверджується, що приголомшлива форма монументу не слугуватиме доброму увічненню жертов, ані добрим польсько-українським стосункам. Проект пам'ятника, що показує тіла жертов жорстокого злочину, є насправді вжахаючим, і як такий може викликати контроверсії. Проте, надзвичайне у своїй відвертості пов'язування зі сценою зі світлини є фальшивим. Оскільки світлина, що надихнула скульптора, не має нічого спільного із "жертвами масових убивств, скоєних ОУН-УПА над польським населенням Східних Кресів". Представлені на ній діти не були поляками, їхній вбивця не мав нічого спільного з ОУН і УПА і взагалі не був українцем, а злочин не було скоєно під час антипольської акції УПА у 1943 р.
То не є польські діти
Стверджуємо так, оскільки маємо незаперечні докази, що вказана світлина - прототип проекту пам'ятника - представляє зовсім иншу подію. Вона мала місце вночі з 11 на 12 грудня 1923 р., чотири жертви - то циганські діти, а вбивцею була їхня божевільна мати, 32-річна М.Д. Злочин є докладно описаним у праці, надрукованій у 1928 р. (і, напевно, у тодішній пресі також)... [та] публікації, яка посилалася на статтю 1928 року. Обидва тексти є публікаціями зі сфери судової медицини. Перша - це стаття "Маніакально-депресивний психоз у судово-психіатричній казуїстиці" („Psychoza szałowo-posępnicza w kazuistyce sądowo-psychiatrycznej”), опублікована у "Психіатричному річнику" ("Rocznik Psychiatryczny") у 1928 р. Її автором був Вітольд Лунєвський (Witold Łuniewski), багаторічний директор установи у Творках. Друга публікація - це "Підручник із судової медицини для студентів та лікарів" („Podręcznik medycyny sądowej dla studentów i lekarzy”), виданий у 1948 р. професором Варшавського Університету Віктором Ґживо-Домбровським (Wiktor Grzywo-Dąbrowski), членом редакційного комітету "Психіатричного Річника". Той доконаний факт, що вбивцею дітей була їхня мати, привернув увагу вчених. Нещасна жінка вбила чотирьох дітей у стані розпачу після арешту чоловіка і розпаду циганського табору, у якому вона жила до цього, переконана, що їм загрожує неминуча голодна смерть. Наступного дня вона зізналася у поліції. За дорученням суду її було запроваджено до психіатричного закладу, де в неї було підтверджено "маніакально-депресивний психоз", сьогодні, напевно, сказали би про важкий припадок депресії. Як пише Лунєвський, її вчинок "був психопатологічною спробою скоєння розширеного самогубства, якого хвора не довела до кінця".
Обидві вказані публікації містять фото з місця злочину. В "Підручнику судової медицини" вміщено світлину, яку ми позначили №2. Вона не є такою самою, як світлина №1. Читач може помітити, що світлина №1 є її дзеркальним відображенням. Фото, вміщене у праці Лунєвського, позначене нами за №3, є иншою світлиною - представляе, без сумніву, ту саму сцену, але зняте дещо з иншого боку. "Переймаючу жахом картину цього злочину сфотографовано слідчим закладом" - пише Лунєвський, і, напевно, зроблено декілька світлин з різних напрямків. Можливо, що у судових або поліційних архівах збереглися ще инші світлини тієї сцени. Крім того, світлина №1 відрізняється від инших косими чіткими лініями, що їх деякі коментатори помилково сприйняли за колючий дріт. То напевно є сліди згину первинного фото, або ж риски на негативі.
Шляхами легенди світлини
Як же так сталося, що світлину жертов божевільної матері у 1923 р. визнано представленням польських жертов УПА, а надалі - відверто їхньою іконою? Шукаючи відповіді на це питання, ми натрапили на декілька стежинок, частково паралельних, частково розбіжних. Найдавніша знайдена публікація, що датує світлини 1943 р. - це видаваний у Вроцлаві часопис "На рубежі" („Na Rubieży”). Фото з'явилося у його №3 за 1993 р. із підписом: "Польські діти, замучені і замордовані загоном Української Повстанської Армії біля с. Козова, у Тернопільськім воєводстві, восени 1943 року (із зібрання д-ра Станіслава Кшаклєвського)" („Dzieci polskie zamęczone i pomordowane przez oddział Ukraińskiej Powstańczej Armii w okolicy wsi Kozowa, w woj. tarnopolskim, jesienią 1943 roku (ze zbiorów dr Stanisława Krzaklewskiego)”).
На два роки пізніше світлина з'являеться у праці Й. Венґерського (J. Węgierski) "Армія Крайова в округах Станіславів і Тернопіль" („Armia Krajowa w okręgach Stanisławów i Tarnopol”) із підписом "Замордовані загоном СС-Галичина польські діти в районі Козової (повіт Бережанський) (із зібрання В. Залоґовича)" („Zamordowane przez oddziały SS-Galicja dzieci polskie w rejonie Kozowej (pow. brzeżański) (ze zbioru W. Załogowicza)”). Александр Корман (Aleksander Korman) у праці "Ставлення УПА до поляків на південно-східних землях II Речі Посполитої" („Stosunek UPA do Polaków na ziemiach południowo-wschodnich II Rzeczypospolitej”) (Вроцлав, 2002) подає найбільше інформації про світлину і злочин, що вона його має представляти. Він стверджує, що світлина походить із с. Козова або Лозова, повіт Тернопіль, напевно з грудня 1943 або 1944 р., звідки група вцілілих від різанини поляків доставила її на конспіративний пост 14 полку АК у передмісті Львову. Там вона потрапила до рук Владислава Залоґовича (на якого посилається підпис), котрий багатьмя роками пізніше передав її Кшаклєвському, а той - авторові. Пише він також, що упівці зробили багато таких "віночків" з дітей, прибивши їх до дерев на алеї, яку назвали "дорога до самостійної України". Дізнаємося навіть прізвище імовірного командира загону УПА, відповідального за різанину, та инші подробиці злочину. У виданім роком пізніше згадуванім вже альбомі Корман вміщує світлину вдруге, знову з інформацією, що представляє одне з дерев при "дорозі до самостійної України" у Тернопільськім повіті. Далі у нараховуючому понад 1100 сторінок томі Г. Команьського та Ш. Сєкєркі (H. Komański i Sz. Siekierka) про масові вбивства у Тернопільськім воєводстві (Вроцлав, 2004) читаємо, що світлина походить із зібрання С. Кшаклєвського, а зроблено її німецьким військовим фотографом у с. Козовка, повіт Бережани, у листопаді 1943 р. Хоча ця праця має велику базу першоджерел і розвинений науковий апарат, проте не вказує, на якій підставі цю сцену приписано до с. Козовка. Додамо, що за декілька років світлина №1 з'явилася у різних публікаціях і в Інтернеті (напр. у Вікіпедії), а її опис збагачується щоразу новими подробицями уявного злочину.
Александра Кормана і Станіслава Кшаклєвського вже немає серед живих, проте нам вдалося зв'язатися з панами Сєкєркою, Команьським та Залоґовичем. Двоє перших твердо переконані, що фото, яке вони отримали від д-ра Кшаклєвського, походила від його батька, котрий отримав її від німецького офіцера у Бережанах. Натомість, від Залоґовича ми дізналися, що це він передав фото Кшаклєвському, а отримав його наприкінці 40-х років від певної родини, котра походила з околиці с. Козова, а після війни оселилася у Глухолазах. Внаслідок цих розбіжностей важко встановити, яка з обох історій світлини є правдивою. То було би можливим, якби до Залоґовича і Кшаклєвського-батька потрапили дві однакові світлини (так само замальовані, згорнуті та помилково описані вже у 40-х роках), що здається маловірогідним. Проте, не стверджуємо, що це повідомлення було свідомо брехливим. Навпаки, міркуємо, що особи, котрі оприлюднили фальшивий опис світлини, робили це несвідомо і сумлінно. Наші респонденти були останньою ланкою довгого ланцюжка. Невідомо, хто і коли почав представляти світлину, як доказ злочину над поляками у 1943 р., що наступні особи тільки примножували. Навіть автора (авторів?) цієї фальшивої інтерпретації не варто відразу підозрювати у брехні (хоча не можна того і виключити). Він міг не знати, звідкіля походить світлина, і вважати її доказом почутої історії. Багато людей з південно-східних кресів II Речі Посполитої бачило в ті часи такі потворні сцени, що додання до них ще однієї жахливої світлини могло здаватися їм очевидним.
Захисники пам'яті та речники правди
Треба підкреслити, що хоча представлені тут світлини є фальшивим доказом злочинів, вчинених над поляками УПА, існує достатньо инших вірогідних доказів тих злочинів: польських, українських та німецьких документів і повідомлень, що описують тисячі вбивств беззахисних цивільних осіб різної статі та віку, братських могил, що ховають останки жертов, а також світлини, не менш вражаючі, ніж картина повішених дітей. Жіві ще, хоча з кожним роком їх меншає, наочні свідки різанини і жорстокостей. Збереженню і зібранню великої кількості таких доказів завдячуємо дослідникам-аматорам із кресових кіл, котрі робили це з почуттям місії, з обов'язку пам'яті, попри великі перешкоди. Протягом понад сорока років комуністичної влади це була тема табу; належні установи не проводили досліджень і розслідувань і не збирали документації. Свідки вмирали, багато мовчало через побоювання за життя своє і своїх близьких, сплин часу стирав пам'ять. Випадки помилкових висновків істориків-аматорів були в тих умовах неминучими. Лише порівняно недавно розпочалися академічні дослідження, в яких використовується диференційована першоджерельна база. Завдяки цьому з'явилися нові, солідно задокументовані розробки, що представляють систематичні і докладні обставини, характер і масштаб подій, такі як монументальна праця Еви та Владислава Сємашків (Ewa i Władysław Siemaszko) про масові вбивства на Волині чи виважені історичні аналізи Ґжеґожа Мотики (Grzegorz Motyka). Вони показують, що мислення і метод історика, хоча за змістом своїм критичні, не перешкоджають, але допомагають у оновленні та підтримці пам'яті. Тому що смуток і жаль збуджують в нас обурення на тих істориків, котрі в ім'я правди і згідно з правилами своєї професії критично підходять до певних усталених думок, емоційних суджень та недокументованих тверджень.
Для історика XX століття відповідь на питання, чи пам'ятати і увічнити ті події і їхні жертви, є очевидною: їм належні пошана і пам'ять. Нація - це спільність пам'яті і забуття, але ми не вважаємо, що "політика забуття" допомагала би поєднанню між людьми і народами. Важливі події минулого слід нагадувати і увічнювати, навіть коли це важко і болісно. Відкритим і нелегким є питання, як це здійснювати. Маємо надію, що випадок фальшивого пам'ятника нагадуватиме про потребу спільної праці на цьому полі захисників пам'яті та речників правди.
==========
Від перекладача:
Українсько-польський конфлікт часів Другої Світової - трагічна сторінка нашої з поляками історії, де так чи инакше завинили обидві сторони. Наразі її намагаються використати проти нас усім відомі погані хлопці, котрі і в незалежній Україні і в незалежній Польщі завжди воліли бачити смертельних ворогів, а також їхні місцеві посіпаки. Проте, людяність і здоровий глузд у нас зазвичай переважають. І тому і з нашого, і з польського боку попри все іде рух назустріч одне одному за відомою формулою: "Перепрошуємо і пробачаємо".
Вход
Регистрация
FAQ
Поиск
