Остап Вишня
УНІВЕРСАЛ
До земляків своїх, на Україні й поза Україною сущих
Земляки! Всі земляки... вже перчені, перцьовані й ті, що ще мають перчитись.
Волею найкращих братів ваших настановлено мене, "Червоний перець", на сторожі життя радісного на землі українській радянській.
Десять літ уже минуло, відколи землею українською порядкують робітники й селяни.
І гадалося мені, "Перцеві червоному", що за десять цих років налагодиться життя наше так, що не треба буде нікого підперчувати...
Але не так склалося, як гадалося.
Хоч і маємо ми великі усіми сторонами досягнення, проте...
Ще й досі ми сильно самогон п'ємо та в карти граємо, ще й досі ми не позбавились в апараті радянському бюрократизму та протекціонізму; ще й досі ми неписьменності не ліквідували; ще й досі ми газет, журналів та книжок не читаємо; ще й досі ми на трипіллі сидімо та над раціоналізацією в сільському господарстві чухаємось; ще й досі ми індустріалізуємось, як мокре горить... Ще й досі ми не всі кооперовані... А ті, що кооперовані, ще й досі не кредитовані; свині в нас не йоркширські; корови в нас не симентальські; коні в нас і не ардени, і не рисаки орловські; і спізнюються в нас ще й досі потяги; і не доходять учасно в нас листи; і запізнюються в нас телеграми; і не скрізь у нас є виробничі наради, і не така, як слід, у нас продуктивність праці; і багато в нас бюлетенів до страхкас; і б'ються в нас сковорідками та макогонами по жилкоопах; і тягаємо ми ще своїх жінок за волосся; і не всі ми допомагаємо безпритульним; і не всі ми підписуємось на позику індустріалізації...
Ще й досі поза Україною... вилизують чоботи Пілсудським, Чемберленам, Пуанкарам, щоб Радянському Союзові хоть чим-небудь та нашкодити...
До всіх цих земляків моїх звертаюся я голосом пекучим...
Схаменіться! Десять літ уже, як ви "сини вольної волі"!
Схаменіться, бо перчитиму я вас і пектиму і на друге десятиріччя, і на третє, і на п'яте, і на десяте, і завжди, і нині, і повсякчас, і на вікі вічні, аж поки не буде на землях радянських і з того і з другого боку, і всередині всього, всього, всього на всі 100 %.
Остап Вишня
ПРО ВЕЛИКЕ ЧОРТЗНА-ЩО
Було таке у нас... велике чортзна-що.
Звалося воно, вибачте на слові, гетьманом Павлом Скоропадським... Гетьманом усієї України.
Привели його німці. Посадили...
Воно посиділо, напакостило...
Потім народ дмухнув... воно впало зі свого "трону", одягло німецьку каску і з німецькими офіцерами втекло до Берліна, де й заховалося.
"Аки тать в нощі".
Оце і усе...
Привели... напакостило... впало... втекло....
Це для історії.
Більше й писати нічого не треба, бо історія... образиться.
Це було рік тому.
Пройшов рік.
Хто ж його згадує?
Інтелігенція...
З презирством!
Селянство...
- Ну й били ж ми його!
І тільки одні "хлібороби", - кров од крові й плоть від плоті гетьманської, - згадуючи, кличуть дурнем.
Це так діти батька величають!
По-моєму, так для його й "дурня" забагато!
Чортзна-що, й більше нічого!
Воно!
А яким воно здавалося тоді - суворим та грізним!
Завело собі бунчужних, скачкових, конвой...
Булаву носило...
До народу не інакше, як...
"Ми, мовляв, гетьман усієї України, даруємо..."
Або...
"З ласки нашої наказуємо..."
А іноді як розприндиться...
"Ми не дозволимо... У нас хватить сили, щоб..." і т.ін., і т. ін.
Отаке!
Подивишся було, так аж страшно!
А само тим часом біжить та німців виціловує, куди треба й не треба, щоб підтримали...
І отож воно курячим мозоком своїм мимрило...
- Правити 40-мільйонним народом...
Народом, що мав у себе за гетьманів Хмельницького та Дорошенка.
Народом, що більш самого себе любить волю свою...
І народ цей ворухнувся...
І полетіло, мов порох, скоропадщина з німцями, з сердюками, з добровольцями, кістяківськими, лизогубами...
Полетіло, щоб ніколи не повертатися!
.........................................................................................................
Буває...
.........................................................................................................
- Ну то й що? - запитаєте мене ви.
- Ну то й всім таким те ж саме буде! - скажу я...
Остап Вишня.
ЩО ПРАВДА, ТО ПРАВДА!
От хоч як криєшся, хоч як конспіруєшся - нічого не виходить. Усе видко! Як те шило з мішка - так і вистромиться.
І все видать...
Нашь, приміром, радянські, інтимні, сказать би, справи... Не заховаєш... Ніяк не заховаєш...
Думаєш, що тільки ти та кум твої знають, а воно зирк... уся Бразилія вже про це говорить.
Та все тобі до рубчика, до ниточки їм відомо.
Ось, прочитайте, що друкує бразільська українська газета "Праця", що виходить у місті Прудентополісі, в № 52 від 27 грудня 1923 року. "Директором" тої газети є Б.Лопатюк.
"Большевики надають дітям кінські імена. Большевицькі безвірники в свойому зогиджуванню віри дійшли до того, що вже не дають хрестити дітей. Дають їм самі які-небудь імена, лише не імена святих. І так називають дітей... Ворон, Сірий, Каштан, Гнідий, Дерешуватий і т. д."
Звідки в Лопатюка така поінформованість?
Ідуть собі кум з кумою до батьків, сідають за чашкою чаю й вигадують, яке б ім'я дати дитині. Нікого в хаті більш немає, вони самі. Ну назвуть ту дитину, відповідно до того, чи вона "лошачок", чи "кобилка", Гнідим, чи там Буланою. І порозходяться.
А Лопатюк знає.
Бо він "директор" газетний. Мусить знати всі сенсації. І знає...
А головне, що це - правда...
Ми й не криємось...
Тільки ж треба було пояснити своїм читачам, через віщо саме більшовики дають дітям "кінські" імена.
Не думайте, що отак ото спроста... давай, мовляв, кіньми будемо...
Ні. Причина глибша.
Я поясню це, спеціально для Лопатюків.
Коли більшовики скинули царя, повигонили панів і забрали владу до своїх рук, бог їх покарав... Почали в них плодитися не діти, а лошата... Факт... Родиться, задере хвоста та як двине в комсомол...
Ну як же ви таких дітей "святими" йменнями зватимете? Незручно. І почали надавати "кінські".
Щоб "святі" не образились...
Бо в нас був уже один такий випадок.
Опоросилась в одному совхозі свиня. Завідувач не подумав, узяв та й назвав поросят Лопатюками... Рахубу мав... Як зчинили свині бунт!
- За що, - кричать, - ти нас ображаєш?! Що ми тобі, директори "Праці" бразільської, чи що?! Ми чесні свині!
...Образились...
Остап Вишня
САМОСТІЙНА ДІРКА
(часть 21, окончание)
"ТЕПЕР Я ТУРОК - НЕ БАНДИТ"
Одного дня в самостійній дірці українських хтобільшедасть-націоналістів, що, як ми знаємо, розташувалася тепер на тамтешній зоні окупації Німеччини, трапилася незвичайна подія.
Зібрався на засідання самостійно-дірчастий провід... Мельник, левицький, Шмуляк та інші дірководи.
А Бандери не було...
Сиділи всі й чекали на найголовнішого...
Коли ось відчиняються двері і входить, - хто ж би ви думали?
Входить турок...
Справжнісінький турок... у червоній фесці, в широчезних, аж до кісточок, штанях, у зубах люлька...
Входить, руку до лоба притулив та й каже...
- Слава аллаху!
Всі аж попідскакували.
А турок до них...
- Чого ж ви мовчите? Слава аллаху, кажу!
Коли це Мельник...
- Степан?! Тю! Чого це ти на турка перевернувся?!
По голосу Мельник упізнав, що то таки справді був не турок, а Степан Бандера власною персоною...
Всі до нього попідскакували...
- Та невже?! Та як? Та чому? Чому в турецькому вбранні? Невже справді змагометився?
Бандера на всіх подивився, похитав головою...
- Політики називаєтесь?! Державні мужі, а здогадатися кебети нема!
- У чім справа?
- Ех ви! Газети читаєте?
- Читаємо!
- Погано, виходить, читаєте! Читали про те, що американський президент Трумен дає Туреччині та Греції допомогу 400 мільйонів доларів?
- Читали!
- Так і тепер не здогадуєтесь? От иепер я й напишу Труменові, що ми, мовляв, турки, що опинилися в "переміщених" особах, щоб і про нас не забув... Я вже й паспорта дістав, що я не Бандера, а Бандер-паша! Розкумекали?
- Ой, голова! Ой, голова! - всі до нього.
- Та це ще не все!
- А що ж інше?
- Та те іще! Тобі, Шмуляче, на грека треба перевернутись. Зараз же біжи на барахолку, діставай грецьку одіж та тоді за грецьким паспортом... Ти ж знаєш, де паспорти продаються.
- Знаю!
- Ти будеш тепер переміщеним греком на прізвище Шмулякопуло... Розумієш?
- Розумію!..
- Я напишу Труменові, щоб не забув переміщених турків, а ти напишеш, щоб і переміщених греків не минув своєю милостю! О! А то хоч і тепер ми в переміщенцях ходимо, та що з того? Тільки на шмат ковбаси й вистачає! А то - спеціальна допомога! Це тобі не субсидія!
- А самостійна й ні від кого не залежна ненька наша Україна ж як? - несміливо промимрив Мельник.
- "Україна"! "Україна"! - гримнув Бандера. - Де гроші, там і самостійна Україна! Давав Гітлер - була гітлерівська самостійна Україна, дає Англія - англійська самостійна Україна. Так ви самі розумієте, що мало! Поробимось турками та греками, може буде грошовитіша греко-турецька самостійна Україна! Розуміти треба!
- От голова! Ну, й голова! - гаркнули хором дірководи.
Остап Вишня, (ноябрь 1944 - май 1947 гг)
Остап Вишня
САМОСТІЙНА ДІРКА
(часть 20)
І ЧОРТ ВІДМОВЛЯЄТЬСЯ...
У новорічну ніч зібралися біля верховної охорони всі отамани самостійної і ні від кого не залежної дірки на велику нараду.
На нараду прибули... Бандера, Мельник, Шмуляк, Мудрий, Левицький, Чуйко, Базяк та ще чоловіка зо три з державних самостійної дірки мужів.
Перед нарадою прийняли парад збройних дірчастих сил.
Перед отаманом продефілірувало аж одинадцять чоловіка немоторизованої піхоти, прогарцювали верхи на осинових кілках два чоловіка кавалерії, а ззаду йшов пушкар з бузиновою пукалкою - це самохідна артилерія.
Парад приймав сам Степан Бандера, а командував парадом сам Андрій Мельник.
Василь Шмуляк, як голова національного в дірці комітету, стояв і кивав головою...
- Так-так! Наша бере! З такими орлами та з такою технікою ми від Карпат аж до Дону всіх і вся повоюємо!
Після урочистого параду спустилися у верховну схрону на новорічну велику нараду.
Нарада мала бути програмова.
Треба було вирішити основне і найголовніше питання...
- Кому в наступному році продаватися?
- Дозвольте слово щодо порядку денного? - прогугнявив Бандера.
- Прошу - сказав голова.
- Маю додаток до порядку денного!
- Прошу!
Бандера одхаркався...
- Порядок денний, на мою думку, має бути такий... перше - "Кому в наступному році продаватися?"; друге - "За скільки продаватися?"
- Хто з цього приводу хоче висловитися? - запитав голова.
- Я! - крикнув Андрій Мельник.
- Прошу!
- Я проти додатку до порядку денного. Не можемо ми тут визначати ціну. По-моєму, - скільки дадуть.
Проголосували.
Другий пункт порядку денного відхилили. Погодилися на тому, що продаватися за стільки, скільки дадуть.
Доповідав про те, кому в наступному році продаватися, Андрій Мельник, дуже в цій справі досвідчений лис, що почав продаватися ще за часів лихої пам'яті Центральної ради... і кому тільки він у своєму житті не продавався!
Доповідь він виклав в історичному аспекті.
- Панове! - почав він. - Продаватися - це справа для нас не нова. Продавалися ми і німцям ще Вільгельмовим, і Келерові, і Скоропадському, і Краснову, і Денікіну, і Врангелю, і Геллеру, і Пілсудському, і французам в Одесі, і румунам, і туркам, і японцям "Зелений клин" продавали, і мадярам, і гітлеро-гестапівцям; тепер оце новим панам за долари продалися. У мене просто голова тріскає, кому ми ще не продавалися!
- Як кому? - крикнув Бандера.
- Ну, а кому? - спитав Левицький.
- Готтентотам! Ось кому!
- Готтентотам? Так готтентоти далеко! Аж на півдні Африки!
- Аби гроші! То нічого, що далеко! - буркнув Бандера.
- Готтентоти - бідні! Що вони можуть дати? - встряв у суперечку Шмуляк.
Продаватися готтентотам не погодилися.
- Ну, тоді тільки чортові! - махнув рукою Левицький.
Ухвалили продаватися чортові.
Треба не забувати, що дія відбувалася в англо-американській окупаційній зоні, а там чорти єсть.
Послали делегацію до Вельзевула, найголовнішого чорта.
Вельзевул якраз ратиці чистив, у новорічний похід збирався.
Чортеня-джура доповіло Вельзевулові...
- Делегація з самостійної дірки до вас прийшла продаватися!
- Оце оті запроданці, зрадники, шахраї, гестапівці, що ото торгують Україною та чоботи всім, хто п'ятаки дає, лижуть? - спитав з обуренням Вельзевул.
- Ага! - каже чортеня-джура.
- Гони їх, мерзотників, у три потилиці. Щоб і духу їхнього тут не було! Я не гестапівець. Я - чесний чорт. Та мені на них плюнути противно! Гони!
Вигнав чорт делегацію.
...Верховні правителі самостійної дірки вирішили і в наступному 1947 році, коли пощастить врятуватися від шибениці, лизати чоботи тому пану-хазяїнові, який більше заплатить.
Остап Вишня
САМОСТІЙНА ДІРКА
(часть 19)
ВОЛЮНТАРИЗМ І ВОЛЮНТАРИСТИ
(Щось, очевидно, з філософії)
Волюнтаризм походить од латинського слова "voluntas", що значить - воля, хотіння.
Ідеалізм (кажуть, що єсть такий напрямоу у філософії) поділяється ніби на філософічні "піднапрямки"... пантеїзм, раціоналізм і волюнтаризм.
Сьогодні нас пантеїзм і раціоналізм не цікавлять, а сьогодні нас інтересує "волюнтаризм"...
Що ж воно за такий піднапрямок - волюнтаризм?
Це - коли люди дуже чогось хочуть.
За основоположника волюнтаризму на Україні вважається Стецько з "Сватання на Гончарівці", чкий сформулював цей філософський піднапрямок таким-о чином...
- Ги-ги! Мамо! Каші хочу! Каші, каші! Ги-ги!
Мама каші Стецькові дала, Стецько своє хотіння (волюнтас) задовольнив, і замовк, і почав лускати горіхи, але підслухав цю сцену українсько-німецький "філософ" Ленковський, вдарив себе в лоба та аж підскочив...
- Тисячоліттями шукали-сьмо філософської основи обгрунтувати, чому саме українсько-німецький язик найкраще може лизати гестапівські чоботи, і не знайшли! А от "Стецько" знайшов!
З того й пішло.
Спочатку цей філософський піднапрямок так і звався... "стецькізм", але що таке "стецькізм" розуміли тільки на Гончарівці та ще по тих місцях, де виставляли славнозвісну комедію Григорія Квітки-Основ'яненка.
На міжнародний масштаб "стецькізм" не випнувсь.
Думали довго, як би його, щоб на латинську мову, щоб так, як у людей.
Міркували так...
- Стецько каші хотів?
- Хотів!
- У Стецька, значить, що було?
- Хотіння!
- Що це таке "хотіння"?
- Воля до їсти!
- Стійте, стійте! "Воля до їсти?!" А якби він не їсти, а чогось іншого хотів?
- Це не важно! Аби хотів! Аби було хотіння, воля! Як по-латинському "воля"?
- Волюнтас!
- О! От і вийде, що Стецька просяк "волюнтаризм", а ваш Стецько - волюнтарист! Це вам уже не "стецькізм".
Таким-о чином за ідеологічну базу українсько-німецьких націоналістів і було визначено філософський піднапрямок - волюнтаризм, який, крім назви, нічим іншим од бувшого "стецькізму" не відрізняється.
Побігли до гестапо.
- Волюнтаризм - наша ідеологія! Хотіння! Ми, - ги-ги, - хочемо!
- Що ж ви, - ги-ги, - хочете?
- Ми хочемо державу! Хоч невеличку, хоч видимість держави!
- Держави хочете?
- Держави!
- А хіба ми вас не держимо?
- Держите!
- А ви держіться, коли ми вас держимо!
- Та ми вами держимось, спасибі вам, так не виходить волюнтаризму, бо волюнтаризм - це ж хотіння, і ми хочемо, бо ми ж волюнтаристи...
- Так що ж, ви держаться, виходить, не хочете?
- Ні, ні, хочемо, хочемо!
- От вам і хотіння! От вам і волюнтаризм! Пст!
.......................................................................................................
У Харкові, на холодногірському цвинтарі, де поховано основоположника волюнтаризму Стецька, темними ночами чути стогін із Стецькової могили...
- З твоїми волюнтаристами! Був би знав, і каші б тої у мами не прохав!
Остап Вишня
САМОСТІЙНА ДІРКА
(часть 18)
МИНУЛЕ І СУЧАСНЕ
Знаменитий (ох, і знаменитий же!) провід знаменитих українсько-німецьких націоналістів і їхні знамениті (ох, і знамениті ж!) ідеологи системи Донцових, Маланюків та інших донцовомаланюковатих і губами, і зубами, і перами галасували...
- Назад! До 17 століття! Отам наші лицарські, отам наші національні, отам наші сякі-такі он які традиції! Що теперішнє?! Що сучасне?! Он тоді були лицарі, а ми нащадки їхні!
Чиї вони нащадки, ми вже знаємо! І ви всі добре знаєте...
Прапрапращур їхній, - пан Іуда Іскарійотенко. Це їхній, сказать би, родоначальник.
З нього все й пішло.
Тридцять срібляників - це їхня і ідеологія, і філософія.
Це - всім відомо.
Ми не про це зараз.
Хотілося поговорити про минуле й про сучасне.
Ніхто, ясно, минулого не закреслює, і ніхто минулого не перекреслює.
Минуле - минуло. Було й одійшло.
Було минуле - славне... про нього згадуємо з гордістю.
Було минуле -погане... за нього червоніємо.
А от наряджати сучасне в шати чи 15, чи 17 століття, - давайте з вами подумаємо, що з того вийде...
Візьмемо, приміром, трактор...
Може, й знайдеться де-небудь несповна розуму людина, що галасуватиме...
- Не хочу трактора! Хочу - соху!
Таку людину, - кожний це скаже, - лікувати треба.
Ми за трактор! Та й ви всі за трактор.
Так от і уявіть собі тракториста у широчезних, як море, синіх штанях, у високій баранячій, із шликом, шапці й з люлькою-зіньківкою в зубах.
Підходить такий тракторист до трактора й співає...
Та орав мужик край дороги,
Та воли в нього круторогі,
Гей, цоб, цабе - цабе,
Тр-р-р-р!!!
Правда, здорово підходить?
Та це ж ще і не все!
З першого ж кроку буде аварія...
Як тільки візьметься такий тракторист заводити трактора, - нате вам...
- Мотор - гр-р-р! Завідник (чи як там його?) чіпляється за широчезні, як море, штани і вириває матню. Трактор стоїть, роботи нема.
От вам і нарядіть сучасне в минулу "традицію"!
Навіть для самостійної державної дірки широкі штани не підходять; зачіпатимуться ж, як у ту дірку тікати чи з неї, озираючись, вилазити.
Та багацько можна було б навести прикладів щодо цього.
Усяка нормальна людина розуміє, що "всякому овочу своє місце..." Але ж це - нормальна людина розуміє...
Минуле - минуло.
В сучасному - живемо і працюємо.
А думаємо про майбутнє. Про наше майбутнє, щасливе, вільне, у вільній сім'ї радянських народів, в Радянському Союзі.
Остап Вишня
САМОСТІЙНА ДІРКА
(часть 17)
САМОСТІЙНА ВИЛУПЛЮЄТЬСЯ
- Ну, як же тут не воскликнути...
- Радуйся, сороко, радуйся, вороно, радуйся, горобче - великий чудотворче!
До того вже запліднилось на справжню соборну самостійну і ні від кого не залежну державу, що ось-ось тільки - стук-стук! - шкаралупа - трісь! - вона, голубочка, - така ж уже самостійна, така ж уже незалежна, жовто-блакитненьким пушком припущена, - тільки...
- Ців-ців! Я єсть, мовляв! Вилупилась!
І увесь світ, всі держави, всі дипломати хором як гаркнуть...
- В-и-и-з-наємо-о-о!
Ви ж самі тільки подумайте! Сам пан гетьманич (його ясновельможність!) Данило, наслідник і спадкоємець ясновельможного гетьмана Павла Скоропадського, аж у Канаду виїхали, з дипломатичною метою... "Дайте не минайте".
Чули про гетьманича Данила?ї
Не чули!
Ну почуйте. Дуже інтересно!
Павло Скоропадський, по державних німецько-самостійних трудах, кажучи державною мовою, "дуба врізали" й залишили по собі наслідника, свого синка Данила, який і обняв гетьманський престол, з титулом поки що "гетьманича".
Що таке "гетьманич"?
Ну, як би це вам пояснити?..
Як узять на горобця, так це ще не зовсім не горобець, а, сказать би, голоцюцьок.
А на гетьмана вже їх будуть коронувати потім, як уже вони повоюють древнюю столицю українську - Київ.
Тоді, значить, як вони Київ повоюють, тоді вже, значить, висвятяться на гетьмана.
Усі відьми на Лисій горі ретельно до того свята готуються.
У Канаді пан гетьманич Данило ходять з торбами від Монреаля до Вінніпега й співають попідвіконно, як оті старці-лірники...
Я на гетьманство іду,
Їй-бо, гетьманом буду,
Ой дайте, дайте мені,
Дайте долар хоч один.
Верховний правитель, виходить, є!
Тут тільки не зовсім іще ясно, що ж із Бандерою робити.
Бандера ніби рвонув до Швейцарії самостійну державу будувати.
Там і безпечніше, та й швейцарського сиру легше вкрасти, бо не всі швейцарці ще розшолопали, що воно за іден, той Бандера.
А він і звідтам надсилає привітання самостійній державній дірці...
"Вітаю, мовляв, усіх, хто за самостійну бореться! Тримайся, хлопці! Як пощастить хапонуть грубий кавалок сиру, надішлю і вам! Ох, і смачний! Ваш фюрер Бандера".
Виходить, отже, що верховних аж два... гетьманич Данило і фюрер Бандера?
Чи ж вони помиряться?
Максим Рубан (був такий у дірці за верховного головнокомандуючого всім вошивим військом) подався на дипломатичну роботу, бо послів, послів для самостійної держави треба, та ще послів!
Та не тільки послів, а й міністра ж закордонних справ треба!
Аякже ж?!
Держава ж, та ще й самостійна.
Так ото Рубан чи не на міністра випинається?!
Знову ж так й тут чи не вийде катавасія, бо й пан Мудрий (цікаво, в якім саме місці в нього мудрість сидить?) теж на закордонного міністра пнеться. Отож він підписав угоду з заграничними поляками про спільні дії.
Теж, значить, кричатиме...
- Чому Рубан за міністра, а не я?.. Рубан у дірці весь час сидів, який з нього міністр? А я за кордоном увесь час був. Усі передпокої знаю, де лизати і кого лизати знаю, де цілувати і куди цілувати - я все знаю.
Як уже вони помиряться, то вже й не сказати.
Послали ще дипломата до Туреччини, бо прочули, що турки широкі штани носять, - якщо вдасться вимолити кілька пар турецьких штанів, то з одної пари можна буде три-чотири пари для свого війська пошити, - от військо й буде зодягнене.
Отакі-то діла самостійні й незалежні...
Остап Вишня
САМОСТІЙНА ДІРКА
(часть 16)
ЩЕ НЕ ВМЕРЛА ВАША ДІРКА
Возрадуйся, самостійна державна дірко, возрадуйся і возвеселися... Гітлер, кажуть, ізнайшовся.
Далеченько, щоправда, аж в Іраку, - але ніби є. Про це я прочитав в одному єгипетському журналі.
- Так що, значить, ще вам, братця, голодранці, усміхнеться доля.
Він, Гітлер, гетьманфюрер ваш самостійницький, прийняв іслам і тепер уже не німець, а щось таке, чи то араб, чи то арап...
Ходить там по пустелі і співає...
Не німець я тепер, - арап.
Здається, добре зодягнувся.
І як воно случилось так -
В арапа я перевернувся.
Та це ж вас аж ніяк, мабуть, не дивує, бо Гітлер увесь час був арапом-душогубом, а ви про це добре знали, бо й самі з того кодла, хоч і вважаєте себе за українців...
Арап - це щось таке наднаціональне.
Як його там ізнайти?
В цьому ми вам допоможемо.
Слухайте.
Як вилізете з самостійної державної дірки, озирніться, щоб вас котрась бабуся навильником не торохнула, та й беріть зразу попід шинель трохи праворуч і прямуйте на Грецію.
Чому, питаєте, на Грецію?
- У Греції є такий генерал Вулгаріс. Як ви йому скажете, що шукаєте Гітлера, - він вам дасть по окрайцю хліба й по шматку грецької губки на закуску.
З Греції берегом ідіть на південь до Середземного моря, а там, перестрибуючи з острова на острів (архіпелагів там багато. Не забувайте цього слова. Так і питайте... "Де тут, мовляв, архіпелаги?"), вискочите в Єгипет.
Єгипет ви зразу впізнаєте по Хеопсовій клуні.
Серед Єгипту стоїть височенна-височенна така клуня, що її збудував фараон Хеопс.
Фараон - це на манір вашого кущового.
З Єгипту ви поза Хеопсовою клунею йдіть до Нілу.
Ніл - це річка.
Впізнати Ніл не тяжко... там дуже квакають крокодили.
Крокодилів ви не бійтесь - вони вас не займуть, бо вони падла не їдять.
Сідайте, отже, на крокодилів і перепливайте Ніл.
Переправившись, прямуйте до Суецького каналу.
Як дійдете до Суецького каналу, покладіть кладку й кладкою переходьте в Малу Азію.
Шукайте там Ірака.
Не рака, а Ірака! - затямте це.
Рак - це те, що лізе, а Ірак - це держава.
Скажуть, що Гітлер з Іраку перебрався в Аравію.
От ви й питаєте...
- Де тут Аравія?
Та навіть мале вам скаже, куди йти.
Серед Аравії є велика балка. Йдіть до тієї балки й зразу починайте копати дірки - схрони.
І не гаючись, засновуйте самостійну й ні від кого не залежну державу.
Як копатимете дірки, співайте... "О, майн лібер Августін", - Гітлер почує й прийде до вас, обніме всю вашу владу і заживете в своїй державі.
Доведеться, ясна річ, "перехреститися" на магометанство, та хіба не все одно вам, кому молитися... чи богові, чи аллахові, чи чортові, аби "шмат гнилої ковбаси".
_________________ Я Родину свою люблю, а государство ненавижу!
А. Розенбаум
|