obshalka

Тема

Національні меншини у Львові: за лаштунками позірної злагоди

Навряд чи людина нетитульного етносу почувається затишно в місті, де торгують футболками з написом «Дякую тобі, Боже, що я не москаль!», а у ЗМІ рясніють слова «кацап» і «жид».

Як відомо, секретом «повного й остаточного» розв'язання проблеми національних меншин володіє лише тоталітарне суспільство. Адже кожна така меншина складається з осіб, принципово обділених важливими компонентами соціального добробуту. Її представники не відповідають расовим, мовним, звичаєвим, конфесійним та деяким іншим «стандартам» соціального довкілля й, своєю чергою, неспроможні знайти в цьому довкіллі все необхідне для власного комфортного буття. Досвід української діаспори засвідчує, що повністю компенсувати таку взаємну невідповідність неспроможні ні найкращі закони, ні навіть найприхильніше ставлення з боку місцевої влади та корінного населення.

Останні статистичні дані про національний склад населення Львова датовані 2001 роком, коли етнічні неукраїнці становили близько 12% городян. У львівській громаді можна зустріти узбека, бурята, кубинця, японця тощо, однак статистична картина є доволі «однотонною» - ¾ неукраїнського населення міста становлять етнічні росіяни, хоча їхня чисельність, порівняно з 1989 роком, скоротилася майже вдвічі. Крім того, 0,9% львів'ян є етнічними поляками (близько 66% від їхньої чисельності в 1989 році); 0,4% - білорусами (53%); 0,3% - євреями (14,8%); 0,1% - вірменами (80%). Попри «нестатистичність» решти меншин, у Львові зареєстровані національно-громадські об'єднання (НГО) угорців, німців, татар, греків, чехів, словаків, литовців, вихідців з Афганістану та ін. Проблеми таких різнорідних громад важко звести до спільного знаменника, й чи не тому спроби координації дій між ними досі були малорезультативними, що кожному болить передовсім своє? Та все ж спробуймо поговорити про ті загальні проблеми, що об'єднують львів'ян некорінної етнічної приналежності.

Спільною проблемою майже всіх діаспорних громад є асиміляція. Цей руйнівний для меншин процес має в Україні ту особливість, що його суб'єктом є не титульна нація, засобами - не її мова та культура, а результатом - не адаптація асимілянтів у середовищі корінного етносу, а їхнє ще більше протиставлення останньому. Навіть у «націоналістичній» Галичині українізація помітно торкнулася лише поляків, натомість значна частина «паспортних» євреїв, білорусів, вірмен, татар, греків тощо фактично є російськими асимілянтами, що «неозброєним оком» видно на зібраннях відповідних національних товариств. Відтак, львівську громаду з доволі незначною «похибкою» можна поділити на дві реальні національні спільноти - україномовних та російськомовних. До останніх мусимо віднести й певну кількість «паспортних» українців (переважно вихідців зі східних регіонів, але не тільки), які, діставши з різних причин зросійщену самосвідомість, нині не виявляють жодного бажання «національно відроджуватися».

Не секрет, що громадяни пострадянського суспільства не вельми здібні до самоорганізації, а створені ними об'єднання легко збочують на манівці партикулярних інтересів та потреб власної «номенклатури». Попри доволі значну кількість НГО в нашому місті (до 40 тільки офіційно зареєстрованих згромаджень), більшість представників меншин не беруть практичної участі в їхній діяльності. З іншого боку, національно активна «меншість від меншості» виявляє гіпертрофовану схильність до взаємних поділів та протиставлень. Зі спостережень за розвитком російської, польської, єврейської національної самодіяльності тощо неважко зробити висновок, що «булавоманія» не є суто українською національною хворобою...

Життєвого значення для кожної національної меншини набувають контакти з країною її виходу. Підтримка різними державами їхніх розкиданих по засвітах одноплемінників є неоднаковою за формами та в грошовому еквіваленті. Годі не сказати, що назагал така підтримка виявляється палицею з двома кінцями - розширюючи потенційні можливості меншини в царині національно-культурної діяльності, вона, з другого боку, провокує виникнення корисливих інтересів, а відтак посилення розбрату; з'являються матеріально зацікавлені «активісти», генетично й ментально нераз вельми далекі від тієї меншини, яку намагаються представляти.

На зорі української незалежності її опонентам не вдалося зірвати одностайне державницьке волевиявлення громадян, розігруючи «етнічну карту». Проте провальний старт українського проекту спричинив масову зневіру національних меншин у державотворчих потенціях українства та його здатності творити лад і добробут у власній оселі. Хоча стрімке зменшення чисельності провідних національних громад спростовує думку про те, що останні масово користаються з українських негараздів, «на іншому боці» окремі представники титульного етносу, шукаючи відповіді на одвічне слов'янське питання «Хто винен?..», звертають критичну увагу на відносно вищий життєвий та освітній рівень деяких меншин, їхнє широке представництво в бізнесових та медійних структурах і при тому - «недостатній» ентузіазм, або й відвертий нігілізм щодо української справи. Для обох сторін однаково чужим є прагнення поглянути на ситуацію очима своїх етнічних візаві.

При своєму народженні новочасна українська демократія приділяла проблемам міжнаціональної злагоди навіть надмірну увагу - приміром, цій темі були присвячені 5 із 9 резолюцій установчого з'їзду НРУ. Панував романтизм, потенційних «гострих кутів» міжнаціональних взаємин воліли не помічати, етнічні меншини були потрактовані як «природні союзники» національної демократії. В чисто українському дусі екзальтоване піднесення швидко переросло у майже повне взаємне збайдужіння націонал-патріотів та етнічних меншин, яке нині ті й другі мовчки вважають таким же «природним», як учорашні «братні обійми».

Формально місцеві влади Львова та Львівщини незмінно декларують прихильне ставлення до національних меншин та готовність до співпраці з ними. Однак, приміром, привітання національним громадам з приводу їхніх національних та релігійних свят проголошуються якось вже надто неголосно, а осередки цих громад, мабуть, частіше відвідують високі іноземні візитери, ніж місцеві достойники. Численні декларації про потребу надання етнічним меншинам місця на шпальтах газет, ефірного часу тощо наразі не призвели ні до чого стало-конкретного. Відсутня практикована в більшості демократичних країн (у тому числі й сусідніх із нами) стала фінансова підтримка самодіяльності національних меншин із боку владних структур. Приймаючи рішення, які потенційно здатні заторкнути інтереси національних громад (приміром, щодо «Цвинтаря орльонт» тощо), ці структури не вдаються до консультацій із відповідними НГО.

У Львові наразі відсутні серйозні підстави для спростування тези про міжнаціональний мир, але... Навряд чи представник нетитульного етносу почувається вельми затишно в місті, де торгують футболками з нагрудним написом «Дякую тобі, Боже, що я не москаль!» (в продажу є й дитячі розміри!), а на шпальтах деяких видань та у вустах окремих офіційних осіб стали ужитковими етноніми «кацап» і «жид». Часом наші неукраїнські земляки можуть прочитати на стінах листівки із закликами переселятися в Росію або побачити зображення потягу, який прямує в тому ж керунку. Як слушно зауважив речник однієї з місцевих російських структур, етнічним росіянам не так просто проштовхатися в цей потяг, бо всі квитки на нього розкупили заробітчани-українці...

Можна різне думати про замовників систематичних провокацій проти Російського культурного товариства, однак артикульованого осуду цих провокацій ми досі не почули від жодної з демократичних структур львівського політикуму. Ніхто з аналітиків не потрудився ґрунтовно проаналізувати причини побутування серед іноземних студентів львівських ВИШів візії расистського Львова, який бажано полишити задля продовження навчання в центральних чи східних регіонах України...

Ми не схильні ігнорувати проблеми «українобайдужості» деяких національних громад, відверто антиукраїнської постави певних російських структур та готовності окремих їхніх лідерів до безмежного прислужництва Кремлеві в його прагненнях «нагнуть» Україну й українців. Проте, за великим рахунком, проблема відданості етнічних меншин українській справі є похідною від проблеми відданості їй самих українців. Вітчизняним політикам, схильним підозріло сприймати вияви активності національних меншин, варто пам'ятати бодай про одну неоціненно корисну їх якість: характер цієї активності є чутливим індикатором марнот і глупот українського національного поступу.

Міжнаціональних конфліктів у Львові наразі нема, проте нема й правдивої злагоди. Тому ситуацію годі вважати безпроблемною й цілком убезпеченою на майбутнє.


В.Вітковський для ZAXID.NET

_________________
Я Родину свою люблю, а государство ненавижу!

А. Розенбаум